Останнім часом в мережі з'являється все більше новин про українські центри розробки й тестування іноземних ІТ-компаній. І навіть дочірні компанії технологічних гігантів, як і будь-яких транснаціональних корпорацій, шукають шляхи оптимізації видатків, у тому числі на закупівлях програмного забезпечення (далі – ПЗ). Зокрема, дуже поширеною є практика підписання материнською компанією глобальних ліцензійних договорів, за якими право використовувати певне ПЗ отримують також всі дочірні або навіть всі афілійовані компанії. Звісно, про відповідність цих договорів вимогам українського права турбуються рідко, що на практиці призводить до претензій з боку податкових та правоохоронних органів.

Представники влади доволі насторожено ставляться до згаданих глобальних ліцензійних договорів (далі – Глобальні ліцензії), оскільки зазвичай такі договори не укладаються українською мовою та мають достатньо складну структуру, яку важко зрозуміти навіть досвідченим юристам у сфері інтелектуальної власності. Відсутність чіткої вказівки на дочірню компанію в Україні, як на сторону чи вигодонабувача за договором, лише ускладнює ситуацію. Наявність вказівки на те, що цей договір покриває і афілійовані особи в Україні, також не завжди є достатнім на практиці. Наприклад, можуть виникнути складнощі з доказуванням такої афілійованості (особливо коли вона не випливає з даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань).

To read this article in full, please click here

The content of this article is intended to provide a general guide to the subject matter. Specialist advice should be sought about your specific circumstances.